ЧАСТЬ 4

На звороті стояло ім’я Павла Руденка.
Мого колишнього керівника.

Я не бачила його шість років, але пам’ятала звичку: він завжди ставив підпис із маленьким нахилом угору, наче кожен документ уже належав йому.

— Він засвідчив довіреність? — запитала я.

— Поставив печатку, — відповів Максим. — Але не в нашій присутності. Ми перевірили журнал реєстрації.

Олена стиснула срібний ключ на грудях.

— Павло приходив уранці. Просив видати йому копію договору. Я відмовила.

— А потім подзвонив мені, — сказав Максим. — Запропонував викупити вашу частку за суму, втричі нижчу за реальну.

Я подивилася на Андрія.

— Ти хотів продати мою частку Павлу?

Андрій стояв біля столу, блідий, із розстебнутим коміром сорочки.

— Я хотів закрити борги.

— Чиї?

Він стиснув щелепи.

Катерина різко підхопила сумочку.

— Не треба прикидатися святою. Без твоїх грошей ми б давно втратили квартиру.

— Ви купили квартиру за мої гроші, — сказала я. — А потім вирішили продати мою частку, щоб урятувати її від власних боргів.

— Я не знав про всі борги, — відповів Андрій.

— Ти знав достатньо, щоб принести підроблену довіреність.

У залі стало так тихо, що було чути, як у кавовій машині клацає охололий метал.

Максим узяв телефон і набрав номер.

— Павле Сергійовичу, ми знаємо про довіреність. Ні, угоди не буде. Пані Кравчук особисто присутня.

Він увімкнув гучний зв’язок.

— Максиме, не робіть дурниць, — пролунало з телефону. — Ваша співвласниця сама все підписала.

Я нахилилася до апарата.

— Павле, ви справді вважаєте, що я не впізнаю власний підпис?

На іншому кінці запала коротка пауза.

— Наталіє, ви неправильно розумієте ситуацію.

— Ні. Я нарешті правильно її прочитала.

— Ваш син просив допомоги. Я намагався врятувати його сім’ю.

Андрій різко повернувся до телефону.

— Ви сказали, що довіреність справжня!

— Ти приніс її мені й сказав, що мати погодилася.

Катерина зблідла.

— Андрію, не слухай його.

— А кого мені слухати? Тебе, яка три роки брала її гроші? Чи його, який хотів купити ресторан за безцінь?

Павло заговорив швидше:

— Якщо ви зараз відмовитеся, усі дізнаються про борги вашого сина. У нього немає грошей. Він підписав гарантію за кредитом.

Я подивилася на Андрія.

— Ти підписав гарантію?

Він опустив очі.

— За Катерину.

— На яку суму?

— На мільйон вісімсот.

Катерина схопила його за руку.

— Ти обіцяв, що мати допоможе.

І тоді я зрозуміла справжню причину цього вечора. Їм потрібен був не рахунок. Їм потрібно було змусити мене відчути провину, щоб я сама віддала останнє.

Я дістала з коричневої сумки інший документ — не записник, а складений учетверо лист.

— Я прийшла сюди підписати не продаж частки, — сказала я. — Я прийшла відкликати дозвіл на будь-які виплати Андрію та Катерині.

Андрій підняв голову.

— Мамо…

— І передати свою частку не тобі.

Катерина засміялася, але сміх одразу урвався.

— Кому ж?

— Фонду допомоги дітям працівників ресторану. Олена створила його торік для кухарів і офіціантів, які не могли оплатити лікування. Я вже підписала попередню угоду. Сьогодні Максим мав засвідчити її.

Олена прикрила рот долонею.

— Наталю, ти не мусила…

— Мусила. Бо ці гроші мають годувати тих, хто працює, а не тих, хто принижує.

Андрій зробив крок до мене.

— Ти віддаси чужим людям те, що могла залишити мені?

— Я залишала тобі все життя. Ти вирішив, що це означає: мені можна залишити тільки рахунок.

Він зупинився.

Мені хотілося, щоб він заперечив. Щоб сказав, що його змусили, що він злякався, що ще можна врятувати хоча б пам’ять про дитинство.

Але він лише прошепотів:

— Я боявся втратити сім’ю.

Катерина відпустила його руку.

— Тоді не дивись на мене так, ніби це я все зруйнувала.

— Ти сказала, що вона сама відмовилася від грошей, — відповів він.

— А ти повірив.

— Бо хотів повірити.

Це було єдине чесне речення, яке він сказав за весь вечір.

Максим поклав переді мною остаточну угоду. Я прочитала кожен рядок, перевірила дати, реквізити й умови. Потім підписала.

Рука не здригнулася.

Дев’ятеро гостей мовчки почали розходитися. Ніхто більше не просив мене оплатити вечерю.

Офіціант забрав чорну папку, а Катерина залишила на столі свій блискучий браслет. Вона зняла його сама й поклала біля порожнього келиха.

— Заберіть, — сказала я.

— Це ваше.

— Ні. Це була ваша ціна за моє мовчання.

Вона подивилася на браслет, але не торкнулася його.

Андрій залишився біля столу.

— Що тепер буде зі мною?

Я подивилася на його руки. У дитинстві він ховав їх у мої долоні, коли боявся грому. Тепер між нами лежали квитанції, підроблена довіреність і роки, які не можна повернути жодною виплатою.

— Ти сам підписав свої рішення, — сказала я. — Тепер прочитаєш їх до кінця.

— Ти більше не говоритимеш зі мною?

— Говоритиму. Але не про гроші.

Максим провів пальцем по краю угоди.

— Пані Наталіє, фонд зможе оплатити перше лікування вже наступного тижня.

— Кому?

— Доньці нашої посудомийки. Їй потрібна складна операція.

Я глянула на стілець, де ще недавно сидів Андрій.

— Тоді почнімо з неї.

На столі залишився рахунок за вечерю. Максим перекреслив його одним рухом і вписав унизу: «Оплачено гостями, які замовляли».

Андрій побачив цей напис і тихо вийшов разом із Катериною.

Я не рушила за ним.